Вдавати нормальність, коли навколо війна

Коли іноземці запитують мене: «Яка зараз ситуація в Україні?» або пишуть щось на кшталт «Я підтримую народ України», я завжди відчуваю, як за цими словами стоїть щось дуже узагальнене.

Україна. Війна. Українці.

Десь є країна, у ній іде війна, там живуть якісь люди. Є ракети, армії, політики, карти фронту, цифри загиблих, зруйновані будинки, міжнародні заяви. Все це складається у певну зрозумілу категорію під назвою «війна».

Але коли я говорю про це з вами, я не якась випадкова українка, яка живе в абстрактній Україні всередині абстрактної війни.

Я людина, яка відчуває і проживає це власним тілом щодня, яка прокидається, працює, фотографує, садить рослини, будує плани, втомлюється, свариться, радіє, боїться, спить або не спить, а іноді здригається всім тілом від вибуху.

І саме ця персоналізація майже повністю зникає, коли ми говоримо про війну узагальнено.

У кожного, хто спостерігає за війною ззовні, вже є якась сформована картинка того, як вона повинна виглядати. Часто це картинка з новин: зруйновані міста, пожежі, військові, уламки, кров, люди серед руїн.

І це правда.

В Україні були міста, яких більше немає через війну. Вони стерті з лиця землі повністю. Є території, де люди намагаються виживати в надзвичайно складних умовах. Є окуповані території. Є зруйновані будинки, цілі вулиці, лікарні, підприємства, життя. Є люди, які втратили родини, домівки, здоров'я, майбутнє.

Але війна в Україні не виглядає тільки так.

І ось це, мабуть, одна з найскладніших речей для пояснення чи розуміння.

У нас як і раніше проводять великі музичні фестивалі. Працюють театри, кінотеатри, ресторани, кафе, магазини. Люди відкривають бізнеси, роблять ремонти, будують, садять дерева, їздять у гості, подорожують, ходять на побачення, фотографуються, народжують дітей.

У нас прокладають нові асфальтовані дороги і ремонтують старі. Працюють школи й університети, хоча постійні повітряні тривоги ускладнюють навчальний процес.

Українці продовжують сваритися через політику, через глобальні речі й через абсолютну побутову дурню. Виходять на мітинги проти рішень влади чи на захист дерев. Створюють заповідні території, сортують сміття, рятують тварин. Нам досі важливо, як виглядає простір навколо нас: естетика фасадів, вигляд міст, прибраність і охайність дворів.

Україна все ще аграрна країна. Щороку поля засіваються. Працює сільське господарство. Вирощується продукція для внутрішнього ринку й експорту.

Життя не зупинилося.

Але якщо, читаючи це, ви думаєте: «А, ну так у них там фестивалі, ресторани, подорожі, значить усе не настільки погано, як показують у новинах», не піддавайтеся цим думкам! Бо це когнітивне спрощення, до якого вдається більшість із нас, коли не може осягнути масштаб якогось процесу.

Саме співіснування нормального життя з війною і є однією з найважчих речей у цій реальності.

Те, що люди продовжують жити, не означає, що небезпеки немає. Те, що я можу сьогодні поїхати фотографуватися оголеною на природу, не означає, що вночі я не прокидатимусь від вибухів. Те, що хтось сидить увечері в ресторані, не означає, що кілька годин тому він не сидів у коридорі, паркінгу чи метро під час повітряної тривоги.

Фестиваль не скасовує ракету.

Відкрите кафе не скасовує зруйнований будинок.

Посаджене дерево не означає впевненість у тому, що через рік ти все ще житимеш поруч із ним.

Просто людина не здатна роками перебувати у стані абсолютної катастрофи двадцять чотири години на добу.

Тому вона продовжує жити.

Коли мене питають, яка зараз ситуація в Україні, я не можу повноцінно відповісти за всю країну. У різних регіонах ситуація дуже різна. Про ситуацію на фронті я тим більше не можу говорити як експерт.

Я можу говорити лише про те, що бачу навколо себе. І те, що бачу я, точно не стає спокійнішим чи легшим.

Київ і область регулярно переживають масовані комбіновані атаки ракетами й різними типами дронів. Останнім часом атаки стали інтенсивнішими, а деякі з них тривають майже безперервно до 40 годин. Змінився і сам характер повітряних атак, а я все ніяк не могла зрозуміти, що ж змінилося і що так сильно вплинуло на мій психологічний стан. З'являється більше швидких реактивних БпЛА, перехоплення яких значно складніше, ніж звичайних Shahed. . І на рівні мого особистого сприйняття навколо стало набагато гучніше й страшніше, а самі атаки стали значно виснажливішими для нервової системи.

Змінилися і цілі атак. Якщо взимку серед них дедалі частіше були об'єкти енергетичної інфраструктури, то цього літа почастішали удари по логістичних центрах і складах, зокрема продовольчих. Після таких ударів у  магазинах просто зникла частина звичних продуктів. Атаки продовжуються. 

Це один із прикладів того, як війна входить у побут. У новинах це може виглядати як: «завдано удару по логістичному об'єкту».

У житті це означає, що підприємство більше не працює, хтось втратив роботу, бізнес втратив товар, десь розірвався ланцюг постачання, а ти приходиш у магазин і бачиш порожню полицю там, де вчора стояли звичайні речі.

Так само сухо звучать слова «зруйновано один житловий будинок» (там завжди як навмисно додають кількість) або «падіння уламків».

А в реальності це може бути багатоповерхівка, якої більше немає. Чиясь квартира. Чиясь кухня. Ліжко. Фотографії. Собака або кіт. Одяг у шафі. Чиєсь життя до цього ранку.

Однієї ночі у нас були обстріли практично всю ніч. Було настільки гучно, що навіть для нашої вже далеко не нової воєнної реальності це відчувалося інакше. Повітряна тривога тривала ще з попереднього дня, а через обстріли зникла електроенергія. Вранці горизонт був затягнутий чорним димом: горіло поле поряд, горіло місто на горизонті, палало в кількох місцях навколо. Частина пожеж виникає через прямі влучання, частина через уламки збитих цілей.

І ось я дивлюся на це з власного вікна.

А ще кілька годин тому думала про абсолютно інші речі.

Про творчість. Про якусь нову зйомку. Про подорож. Про сад. Про те, що треба нарешті дозволити собі трохи більше жити для себе, а не весь час відкладати життя на якесь абстрактне «потім».

Ти намагаєшся ментально вирватися у давно забуте відчуття нормальності. Легкості. Будувати плани не тому, що це стратегічно правильно, а просто тому, що тобі чогось хочеться.

А потім твоє тіло знову здригається від вибуху. Ти дивишся у вікно і бачиш стовп диму. І в цей момент уже знецінюється абсолютно все, чим ти займаєшся.

Не тому, що фотографія, сад, робота чи подорожі раптом стали неважливими. А тому, що мозок дуже швидко повертає тебе у базову реальність: завтра навіть цього може не бути.

І це зовсім не схоже на мотиваційні заклики з рілсів «живи так, наче сьогодні твій останній день». Я не відчуваю від цього особливої наповненості життям. Я не прокидаюся з бажанням нарешті здійснити всі свої мрії. Постійне усвідомлення, що завтра у тебе може нічого не залишитися, створює переважно стрес, страх, втому, тривожність і періоди, коли взагалі складно знайти сенс щось планувати.

Війна проживається не лише думками. Вона проживається тілом.

Я можу раціонально розуміти, що відбувається. Можу знати, що далеко не кожен звук означає небезпеку саме для мене. Можу роками чути тривоги й вибухи. А тіло все одно реагує швидше.

Під час вибуху мимоволі скорочуються м'язи. Стискається діафрагма. Напружується шия, спина, фасції. Я цього не контролюю. Потім може початися невралгія.

Нещодавно у мене була невралгія від трапецієподібного м'яза у шию. Вона проходила приблизно тиждень, і практично одразу після неї почалася інша, вже у грудному відділі. Я пропускала тренування, ледве нормально рухалася.

І це теж війна.

Не драматична фотографія у новинах.

Не карта фронту.

Не політична заява.

Просто тіло людини, яке роками живе у середовищі, де різкий звук може означати реальну загрозу.

Найбільше виснажує навіть не якась одна конкретна загроза. Виснажує відсутність стабільності. Ти не знаєш, чи буде наступна ніч тихою. Чи проведеш її під вибухами. Чи буде електрика. Чи зможеш потрапити на тренування або на прийом до лікаря. Чи не зміниться ситуація за кілька днів так, що всі твої сьогоднішні плани втратять сенс.

До цього додається постійне занурення в новини та чутки. Знову говорять про складну зиму, можливі проблеми з енергетикою, радять готуватися, хоча до чого саме і наскільки серйозно, часто незрозуміло. Сусідка ділиться неперевіреною інформацією про можливий наступ, у публічних обговореннях з'являються воєнні сценарії, які стосуються і мого регіону, у сусідньому полі знаходять предмети, схожі на протипіхотні міни...

І ти опиняєшся в пастці між цими чутками, суспільною тривожністю з постів у соцмережах, думками про зиму та очікуванням невідомого. Але не просто невідомого, а найгіршого з можливих...

При цьому тобі все одно треба вставати, працювати, відповідати людям, щось готувати, кудись їхати, платити рахунки, вирішувати побутові проблеми, планувати наступний тиждень чи хоча б день.

Це досить складно: перебувати у цьому щодня і весь час робити вигляд, що все нормально. Не тільки для інших, але й для себе, бо у щось нормальне є просто необхідність вірити, щоб вставати щодня. Як то кажуть: Fake it till you make it, тільки в дуже дивній і викривленій версії.

У мене є лайфстайл-блог в Instagram про природу, садівництво, екологію, громадянську науку та просто всяке життєве. Я веду його українською. Я іноді показую щоденні сторис, у яких присутня тема війни, точніше моєї буденності в цьому. Але роблю це не надто часто, більше акцентуючись на чомусь живому. Українці переважно не ведуть свої блоги, пронизуючи їх темою війни.

Бо якось тупо ділитися з українцями тим самим, у контексті чого ми перебуваємо всі одночасно. Для мене у цьому також немає підтримки. Це як у психлікарні ділитися з іншими хворими тим, як ти втомився від депресії.

Який сенс розповідати про свою тривожність людині, яка живе з такою самою або ще більшою?

Десь трохи далі ситуація гірша. Ближче до фронту набагато гірша. Хтось втратив будинок. Хтось втратив близьку людину. Хтось воює. Хтось намагається витягти весь побут самотужки, бо чоловік на фронті.

І тут виникає ще одна неприємна річ: персоналізація стирається вже не тільки у сприйнятті іноземців.

Вона стирається і серед нас самих. Бо над твоїм болем завжди існує чийсь біль, який об'єктивно можна назвати більшим. Над твоєю втомою є людина на фронті. Над твоїм страхом є людина, яка живе ближче до бойових дій. Над твоїм зруйнованим планом є людина зі зруйнованим будинком. Над твоєю втратою відчуття безпеки є людина, яка втратила сім'ю.

І рано чи пізно ти починаєш сам собі говорити: «А чого я взагалі нию?»

Так поступово знецінюється власне право на страх, втому, тривожність, розпач.

Ми навіть із найближчим оточенням часто не можемо це проговорити. Не тому, що стали байдужими. Навпаки.

Просто щоб вислухати чужий страх, треба мати ресурс його витримати. А ресурсу у всіх стає менше.

Щоб поділитися своєю тривожністю з людиною, яка перебуває у тих самих умовах, ти фактично перекладаєш частину цієї тривожності на неї.

Іноді здається, що тримати свої страхи при собі це найгуманніше рішення.

Не тільки по відношенню до інших, але й до себе. Бо відкритися людині й зустрітися у відповідь зі знеціненням твого болю чи твоїх переживань або просто нездатністю витримати твої емоції може бути болючіше, ніж нічого не сказати.

Іноді я вганяю себе у фрустрацію і тим, що ділюся цією буденністю в блозі. Я знаю, що більшість людей підписувалася сюди або в Instagram зовсім не за історіями про ракети, пожежі і похмуру реальність українки. Після таких сторис люди відписуються сотнями.

Соціальні мережі взагалі дуже добре навчили нас, що будь-яка складна реальність псує красиву стрічку.

Але моя реальність саме така.

Та сама людина, яка сьогодні викладає фотографію з річки, вночі могла не спати через обстріл. Та сама людина, яка танцює кілька годин тому могла дивитися з вікна на чорний дим від збитих дронів і пожеж навколо.

Та сама людина, яка створює щось красиве, не існує окремо від війни.

І, можливо, саме тут, від англомовної аудиторії, яка запитує мене про ситуацію, я іноді можу отримати те, чого часто не можу отримати від людей поруч.

Не героїчну підтримку. Не пораду. Не «все буде добре». І вже точно не «війна скоро закінчиться».

А просто звичайну людську емпатію і розмову.

Для багатьох, хто вже категоризував війну як щось глобальне, страшне, те, від чого варто тікати, обов'язково виникне питання: «Чому ви не переїжджаєте?»

Хороше запитання, я розумію його логіку.

Але переїжджати куди?

Найочевидніший варіант навіть не інша країна, а більш безпечний регіон самої України. І так, багато людей саме так і зробили (хтось добровільно, а хтось нажаль вимушено, втративши все).

Але тут важливе слово «більш». Більш безпечний не означає безпечний. Інтенсивність атак, близькість до фронту і конкретні ризики дуже відрізняються залежно від регіону, але ракети й дрони прилітали і в ті частини України, які вважаються відносно спокійними. Переїзд на захід країни може суттєво знизити частину ризиків, але він не переносить тебе за межі війни.

При цьому це все одно повноцінний переїзд. Треба залишити власне житло, знайти інше, перевезти речі, тварин, можливо змінити роботу і перебудувати весь звичний побут.

І рівень доступності всього необхідного дуже відрізняється навіть усередині України.

Я живу біля Києва, у великій агломерації, з відповідним рівнем інфраструктури й доступності послуг. Якщо переїхати у невелике місто чи селище лише тому, що там значно тихіше, зовсім не обов'язково отримати той самий рівень повсякденного комфорту.

Звісно, в Україні є великі міста в інших регіонах із чудовою інфраструктурою. Але тоді виникають ті самі питання житла, роботи, вартості переїзду і того, наскільки саме це місце буде безпечнішим у довгостроковій перспективі.

Є другий варіант: виїхати з України взагалі.

Для багатьох переїзд, можливо, виглядає майже як подорож: ви просто переміщуєтеся з однієї території на іншу. Із небезпечного місця у більш безпечне.

Але разом із вами через кордон автоматично не переміщуються ваше житло, робота, клієнти, родичі, друзі, лікарі, ветеринари, звичні послуги, побут, соціальні зв'язки і знання того, як взагалі функціонує життя навколо вас.

Якщо це інша країна, до цього додається мова, інша система документів, медицина, податки, правила оренди, пошук роботи, нове соціальне середовище. Навіть абсолютно звичайні речі, про які вдома не думаєш, раптом стають окремими задачами.

І зовсім не обов'язково їхати саме в Європу. Теоретично можна переїхати в Азію, Америку чи будь-яку іншу частину світу, де є можливість легально жити. Але відстань теж має свою ціну. Чим далі ти їдеш, тим дорожчим і складнішим стає сам переїзд, особливо якщо перевозиш не одну валізу, а частину свого життя і тварин. Стає дорожче повернутися додому, складніше швидко приїхати до родичів, якщо щось трапиться, складніше підтримувати фізичний зв'язок із тим, що залишилося тут.

Тобто переїзд справді може прибрати або значно зменшити частину безпосередньої фізичної небезпеки війни. Але він не переносить тебе з «небезпечного життя» у вже готове «безпечне». Він означає необхідність побудувати величезну частину свого життя заново.

І тут, напевно, треба пояснити ще одну річ, яка не завжди очевидна людям, які бачать Україну переважно через воєнні новини.

Україна не є територією, де люди просто якось виживають без нормальної інфраструктури, сервісів і сучасного побуту.

Принаймні там, де живу я, у мене є дуже багато речей, які роблять повсякденне життя зручним.

Наприклад, приватна медицина.

Якщо мені потрібен гінеколог, стоматолог, онкохірург чи інший спеціаліст, у приватній медицині я часто можу знайти прийом буквально на завтра або найближчими днями. Аналізи, УЗД, МРТ, стоматологія, різна діагностика доступні без необхідності довго чекати, якщо я готова за це заплатити.

І це здається якоюсь дрібницею, поки ти здоровий. Але якщо у тебе є необхідність регулярно користуватися медициною, доступність конкретних лікарів і зрозумілої тобі системи стає дуже серйозним фактором при думці про переїзд.

Те саме стосується звичайних онлайн-послуг. Банкінг, оплата рахунків, пошта, доставка, покупки, замовлення продуктів, ліків чи будь-яких побутових речей давно є для мене настільки звичною частиною життя, що я про це навіть не думаю. Більшість таких речей можна вирішити з телефону і дуже швидко.

Те саме з продуктами.

Там, де живу я, є великі супермаркети з величезним вибором продуктів різних цінових категорій, доставка продуктів додому, локальні магазини, ринки, інтернет-магазини. До війни я взагалі не думала про доступність звичайних продуктів як про якусь окрему перевагу. Вони просто були.

Саме тому, коли після ударів по логістичних центрах частина звичних товарів раптом зникає з магазинів, це так сильно відчувається. Не тому, що ми звикли до дефіциту, а навпаки, тому що ми звикли до нормальної насиченої системи торгівлі.

Є ще дуже банальний побутовий комфорт.

У мене є житло, пристосоване під моє життя. Опалення. Гаряча вода. Кондиціонер. Пральна машина. Холодильник. Уся необхідна побутова техніка. Інтернет. Робоче місце. Речі, які накопичувалися роками і які я купувала саме тому, що вони мені потрібні.

Звісно, все це існує і в інших країнах. Питання в іншому. Тут усе це вже моє.

При переїзді я не телепортую свій будинок разом із собою. Я маю знайти інше житло, яке можу собі дозволити, яке буде відповідати моїм потребам і в якому власник взагалі погодиться мене поселити.

А якщо ти переїжджаєш не сам, складність збільшується. У мене, наприклад, є дві собаки.

І переїзд із тваринами це взагалі окрема тема для розмови і окремий біль.

Це не тільки питання перевезти їх із точки А в точку Б. Це транспорт, документи при переїзді за кордон, пошук житла, де дозволені тварини, можливість фізично перевозити великих собак, пошук нового ветеринара і клініки, якій ти довірятимеш, якщо щось станеться.

Тут я вже знаю, куди їхати з собакою. Я знаю, де купувати корм. Я знаю, які клініки є поруч. Я знаю, де можна зробити аналізи чи обстеження. Я знаю, як працює ця система.

Після переїзду все це треба шукати заново.

Є речі, які здаються зовсім необов'язковими, поки вони у тебе є.

Наприклад, басейн, у який я можу їздити тренуватися. Масаж. Інші специфічні послуги, якими я користуюся. Звісно, вони доступні не в кожному місті навіть в Україні. Але вони доступні там, де живу я.

І якщо я переїду просто в місце, яке вважається безпечнішим, зовсім не обов'язково, що там буде той самий набір речей, із яких зараз складається мій нормальний побут.

Окреме питання це робота.

Є професії, які можна повезти із собою просто у ноутбуці.

А є професії, прив'язані до обладнання, робочого простору, клієнтів, локального ринку або конкретного місця.

Не кожна людина, яка переїжджає в іншу область або залишає Україну, може просто відкрити ноутбук наступного ранку і продовжити заробляти так само, як заробляла вдома.

При переїзді за кордон до цього можуть додатися мова, інший ринок, інші вимоги до професії, необхідність будувати клієнтську базу заново.

Родичі - ще один фактор, який тримає багатьох від переїзду.

Батьки. Літні люди. Люди, яким потрібна допомога або просто твоя присутність.

Вони теж не зникають із твого життя в момент переїзду. І чим далі ти їдеш, тим складніше повернутися до них, якщо ця присутність раптом стане необхідною.

Іноді питання «чому ви не переїжджаєте?» звучить так, ніби кожна людина є окремою автономною одиницею: ось вона, ось валіза, ось інша точка на карті.

Але людина практично ніколи не існує сама по собі. Навколо неї є десятки зв'язків і залежностей.

Дім. Робота. Партнер. Батьки. Друзі. Тварини. Лікарі. Клієнти. Побут. Мова. Майно. Звички. Місця, які вона знає. Люди, яким вона допомагає і які допомагають їй.

Це і є життя.

Тому вибір насправді не стоїть між «небезпечним життям в Україні» і «таким самим життям, тільки без війни, в іншому місці».

Такого другого варіанту просто не існує.

Є можливість переїхати в інший регіон України, знизити частину ризиків, але все одно залишитися всередині країни, де триває війна, одночасно втративши частину звичного рівня комфорту, інфраструктури чи роботи.

Є можливість переїхати за кордон і значно сильніше дистанціюватися від безпосередньої небезпеки, але тоді доведеться перебудовувати ще більшу частину життя, а що далі знаходиться нова країна, то вищою стає фінансова, логістична і особиста ціна такого рішення.

А є моє вже побудоване життя тут, з усіма його перевагами і з дуже серйозним недоліком у вигляді війни.

Для когось переїзд є правильним рішенням. Для когось необхідним. Для когось він буквально врятував життя.

Я не можу говорити за інших.

Я лише пояснюю, чому відповідь на питання «Якщо небезпечно, чому ви просто не переїдете?» не настільки очевидна, як може здаватися людині, яка дивиться на Україну з іншої точки світу

Постер, якщо маєте бажання поділитися у соц.мережах